17.11.2007
 
        Великий українець – Ленін. Вислів палкого прихильника само ідентифікації «нэзалэжнай» України Симоненка, не пізніше як в прямому ефірі телеканалу «Інтер» 16 листопада 2007 року. Проект «Великі Українці». Відверто хотілось плакати над нашою нещасною долею, бо дожились до плінтуса. Вдумайтеся: комуніст (чия партія вперто борюкалась з потугами нашої свободи аж 70 років) оприлюднює критерії визначення обличчя нації, душеної його ж колегами. Ну точно - обнять и плакать. Ще й Леніна нам приплюсовує. Найстрашніше, що його думку таки поділяють багато індивідуумів з числа громадян.
        Та зараз не про  лицемірів - голодоморників, хоча язик так і чешеться згадати (увага!) православний календар з сяючим Симоненком на фоні Києво-Печерської Лаври… Ми про чесноти інших людей, тих, хто творив Україну в усіх відношеннях. Вищезгаданий пан до цього списку відношення не має, залишимо його у спокої.
        Запитання. Хто у нас може вважатися українцем з великої літери?
Ким ця людина є для східняків та західників? Для кримчан та одеситів? Як визначити, якщо поняття «країна» в усіх різне (хоч і однаково дилетантське). Коли навіть «українець» сприймається не однозначно.
        Відповідь: Я.
        Почему бы и нет?
        В той час як росіяни, якими заселили південь і схід ще не існуючої держави (потім і існуючої формально) вважають українців «американськими підстилками»- синтетично вирощеною нацією – опорою у боротьбі світової глобалізації проти останнього «вільного» клаптя світу – Росії; В той час як поляки мають багато претензій на західні землі наші (не зважаючи на парадокс – наявність незліченної купи націоналістів саме там), та вважають, цілком відверто - наприклад Львів - своїм містом (не без підстав); В той час, як і Крим – і той взбісився не на жарт (Як зі смаком віщує моя бабуся – повернуться татари по своїх домівках та виріжуть осточортілих слов’ян під корінь. Будем мать халепу на свої мозкові звивини) - я таки представляю породу ще (чи вже) існуючих українців. Людей, що сформувались у час Незалежності і ввібрали в себе хоч і кособоке, проте націоналістичне розуміння того, що українці – багатостраждальні і нужденні – праві. Їх гнобили, душили, а вони, як таргання після ядерного вибуху, все ж очуняли і живуть. І власну державу врешті решт мають. Гордісно.
        Але, виявилось із дорослішанням, що такі любі Одеса, Миколаїв, Дніпропетровськ, Севастополь, Донецьк ( правда, правда, ми дуже переживали за шахтарів: пам’ятаєте, як вони приїздили в дев’яностих до Києва касками гримати? Тоді панував офігенний ореол навколо трударів з Донбасу – працьовиті мужні горді люди. А зараз шо? Схід-кримінальний авторитет. Алкоголізм та безвихідь. Похабщина. Все заплювали) изначально будувались містами російськими. Не нашими, і закутка для українця там немає. І Крим, люб’язно наданий Хрущовим УРСР по правді належить кримським татарам. І на Галичині та Волині споконвіку жили люди, що мали себе за поляків. І їх також не менше тих, що мудрувались українцями. Горизонт виявляється ширший та не однорідний зовсім.
        Усьо, міф розвінчано. Часом не хочеться навіть знати, якого удару моїй націоналістичній свідомості завдасть чергова дійсність.
То де вона, Україна, про яку товкли в школі? Де люди – великі українці – що подарували нам її? Чого вони «кинули» своє молоде покоління, швиргонувши йому незалежність прямо в вічі, наче не потрібну річ? Чому не навчили нас, обертнів, любити її, змагатись за своє щастя та власноруч будувати його? Бо встромили, всунули, вбили соціалістичну придурь по самі п’яти, і в батьків, і в нас. І туди ж загнали купу міцних стереотипів та неповаги до самих себе. Щоб якийсь комуняка ліпив «великим» Лєніна!
        Де ці люди - визволителі від «віковічного ярма»? Порозжирались на своїй верхівці і проміняли державу на корито? Свині! Як ми, майбутні педагоги, вчитимемо дітей патріотизму, усвідомлюючи що годують нас помиями і вважають за безцінь – як свої, так і «чужі»?
        Але я – великий українець, і не смішно. Запишіть мене, малу дитину, що ще нічого не зробила путящого для своєї держави. Бо лише збираюсь чухатись у цьому напрямку, хоча обставини, як і сама Україна, вперто «проти». Парадокс! Не хочу (на зло!) просто не збираюся влитися в річку «утєчкі мозгов», бо «за державу обидно».  Вчитиму дітей «любові до Батьківщини», бодай і три роки. І не збираюсь хаяти країну, в якій живу, проте радо візьму автомат та зроблю «тра-та-та» депам з ВРУ. І за «другу державну» та НАТО голосувать не збирають.  Да, хоч нас таких – молодих і дурних, кинули не на жарт ще з самого народження. Бо я, не зважаючи на принизливу сьогоднішню ситуацію, чомусь іще поважаю свою державу.
Хоча розмовляю російською.
        І думаю нею.
        І їм в «Макдональдсі» з радістю.
        І кока-колу п’ю.
        І не подобається мені «Штольня», а подобається «Титанік».
        І ношу «steel», а не продукцію Київської взуттєвої фабрики.
        Я. І для східняків і західників. Півночі і півдня. Бо я – підвид «обивателя звичайного»,  що милується Кам’янцем – Подільським і криє матом на «великом и могучем». П’є пиво «Оболонь» у Києві, а 1715 – у Львові. Купує «пахлаву медову» на пляжі у Ялті і залюбки фоткається з «Дюком» в Одесі.  
        То в чому проблема? Запишіть мене, перевертня такого до національної гордості країни. Шоб знали, в якому плачевному ми стані…

Сайт создан в системе uCoz